Необхідність політичної репрезентації парафіян УГКЦ в Україні

Судячи з поспішно зорганізованого ПР мітингу під гаслом "Ні - сепаратизму!" у Львові, Донецький олігархат почав помітно денервувати зі зростання "сепаратистських настроїв" у західноукраїнському реґіоні. Цілком зрозуміло, що ні про який реальний "сепаратизм" тут взагалі не йдеться. Ходить лише про бажання певних верств населення Галичини здобути можливість вирішувати проблеми краю без втручання донецької мафії, тісно зд"єднаної з космополітичноїю київською бюрократієй. Але на шляху досягнення цієї мети стоїть відсутність у краю політичної структури, яка би відверто висунула перед місцевим електоратом та центральною владою вимогу крайової автономії. Жодне з існуючих сьогодні політичних угрупповань цього ніколи не зробить, бо всі вони зорієнтовані на загальноукраїнський політичний простір, включаючи нібито "галицьку" "Свободу", котрої керівництво дуже стреміть на раменах вірних галичан потрапити у Верховну Раду - для участі у "великій политичній грі", і тому галицького виборця розглядають власне як електоральний ресурс. Дивуватися немає чому - бо слід вважати всі без винятку політичні партії фактично як представників східної колоніальної адміністрації, ніяк не зацікавлених в тому, щоби західноукраїнський реґіон, силоміць окупований Сходом (СРСР) в 1944-55 роках, знову почав жити незалежним політичним й відповідно господарським та культурним життям.
І тому в пошуках майбутньої властивої галицької політичної репрезентанти слід звернути уваги тільки на єдину інституцію в краю, яка пов"язує минуле Галичини з іі сучасним і відповідно майбутнім, на живий зв"язок між відшедшими, жиючими та ще ненародженими - на Греко-Католицьку церкву, бо вона одна залишилася в народа й з народом з глибини століть, решта не існує, або чуже. Ніякі "демократичні" партії з претензіями на "ліберальні європейські цінності", і передусім толеранцію до содомитів, ні підозрілі націоналістичні організації, темними ходами пов"язані з кабінетами КГБ-СБУ - ні, лише Церква, але Церква як звісно поза політикою, но ніхто ж на заважає створити політичну організацію, яка б репрезентувала Церкву на політичному полі, клерикальну християнську партію на кшалт тієї ж Християнсько-Соціяльної Спілки (ХСС) в сучасній Баварії, Німеччина. І в міжвоенній Галичині маємо гідний приклад - Український католицький Союз. І будуватися така організація має саме на парафіях, через духівництво, щоби запобігти її інфільтрації сторонніми пошукивачами прибутків та аґентами Сходу. Ватикан з його багатосотлітнім досвідом політичної діяльності, а зокрема розбудови клерикальних партій в Європі, міг би допомогти. Тому ні "Держава", ні "Нація", а Церква та автономія - ось чого вимагає сучасність. І така клерикальна партія мусить жорстко відстояювати інтереси парафіян на політичному рівні, захищати національні, традицийно-християнські цінності єдиного реґіону країни, де вони власне досі домінують у свідомості людей.