Лапотники нас навчили, Щоб лаптьом хвалились…

Всєх накроєм лаптьом нашім.

Я шаную й поважаю
Всі, що є, народи.
Тільки дуже не люблю я
Підлої породи:

Загарбників-людожерів,
Пройдисвітів різних,
Держиморд і “братьєв старших”,
“Великих” та “Грізних”.

Ненавиджу шовіністів
Великодержавних,
Можновладців-казнокрадів
І “знатних”, і “славних”.

Ненавиджу і фашистів –
Підлих окупантів,
І німецьких, і совєтських,
Та й асимілянтів…

Інтерв’ю чи одкровення
Досить вже давати.
Час, гадаю, одну байку
Всім вам нагадати.

…Іде мужик з Московщини,
Лапті протирає.
В Україні Батьківщину
Для себе шукає.

Йде похмурий та голодний,
Проситься до хати.
В полі ночі вже холодні –
Ніде переспати.

Стукне в двері, шкрябне в шибку,
Жалібно шепоче.
“Мне в сарай би алі в сені…”,
І ще їсти хоче.

Запрошує дядько в хату,
Місце виділяє.
Гість повісив сушить лапті,
“Хоть хлєбца”, – благає.

Враз хазяйка вечеряти
На стіл накриває,
Ну, й хазяїн вже чарчину
Гостю наливає.

“Може, цей москаль нежданий
Щось ляпнути має,
Чого прийшов в Україну,
Що він тут шукає?”

Гість, хильнувши, борщу миску
Як за плечі кинув,
Почав згорда поглядати,
Навіть шапку скинув.

Каші з салом ще вмотавши,
Хазяйці моргає.
Рантом голосно їй каже:
“Пусть он спать лягаєт…

Алі в сєнях, аль в сарае…
Бо я хроплю дюже”.
Обурився тут хазяїн:
“Що верзеш ти, друже!

Чарку випив, повечеряв,
Зігрів собі душу…
Чого це ти хазяйнуєш? –
Запитати мушу”.

Гість показує на лапті:
“Відал… зяїн.., зяїн… –
Гдє вісят вот енті лапті,
Там я і хазяїн!

Гдє Москва павєсіт лапті,
Там єсть наш порядок:
В лєсу, в поле, в тваєй хатє,
І в Центральний Раде!

Ти, хахол, хоть абіжайся, –
Нікуди не годний:
Ні украсть, ні абалґать…
Пінжак твой немодний.

І в начальство-руководство
Савсем не ґадішся:
Нєт наглості, не п’янєєш
І не матєрішся!..

Кагди лапті не адєнєшь –
Не жить в єнтом мірє!
Без лаптєй, как прокажонний,
Сгнійош ва Сібірє.

Нє тєбє, дак твоїм дєтям,
Навєшаєм пожжє
На язик, на нос, на уші
І на мазгі – тоже!

Будут вродє – тваі дєті,
Но ужо каммуністи…
Безбожніки аль і чорті,
Каротче – лаптісти!

Ти кагда узнаєш єнто, –
На судьбу не сетуй:
Масква лапті развєшаєт
Єшо на полсвєта.

Всєх накроєм лаптьом нашім,
І белих, і чорних,
І хахпов, і чернозадих,
І жолтих, і красних!

Всє ЧАЕСи, тєрмінали,
Школи і бальніци,
І газети, і тєянтри…
Тут і за граніцей.

Било ваше – станєт наше!
Сможем всьо зацапать.
Ти Царь-пушку, небось, відал?
А вот тє – Царь-лапоть!”

Не повірив би цій байці,
Але ж гляньмо: й нині
Розвішані тії “лапті”
По всій Україні.

Висять вони у столиці,
В українській, владі,
На вулицях, в магазинах,
І в Верховній Раді.

Зробили з нас “лаптьожників”
Без форми і змісту,
Лаптєкрадів, лаптєбрехів,
А також –- лаптистів.

В лаптях ми, як ті блекотні,
В лапті всі пошились.
Лапотники нас навчили,
Щоб лаптьом хвалились…

Щоб ми знали “перемиті”
Й “мать твою за ногу”,
Щоб не збили Україну
З “лаптєвой” дороги…

Я скажу за Маяковським,
(Він був українцем);
“Москалики!.. Товариші!..
Жиймо поодинці!..

Ну, не скальте на нас зуби,
І в лаптях глибоких
Не ходіть по хатах наших
Дайте вже нам спокій!”